Дбайливо доглядав Абій-ага за виноградником, персиками і яблунями в саду, оберігаючи їх від весняних заморозків і туманів, від ненажерливих гусениць і хвороб. Але найбільше дбав він про свою доньку, чорнооку красуню Арзи. Стан Арзи мала стрункий і гнучкий, як виноградна лоза. Її коси збігали по плечах до самих колін. Блискучі величезні очі були чорні, як зоряне небо над квітучою яблунею. Яскраві губки жевріли, як дві стиглі вишні, а ніжні щоки рум'янилися, як оксамитові персики.

Усі милувалися вродою прекрасної Арзи. Та найбільше пильнував за нею хитрий старий Алі-баба. Він утратив спокій відтоді, як уперше побачив дівчину, коли вона набирала води у мідний джбан із джерела на морському побережжі. Алі-баба був господарем фелуки зі строкатими вітрилами, яка часто припливала з моря від турецького берега. Купця не любили, адже він спритно вмів ошукати кожного, продаючи чи купуючи товар. Та й ширилися про старого страшні чутки, ніби він вистежує дівчат у селищах на південному побережжі, викрадає їх і відвозить на своїй фелуці в Стамбул та й продає  в гареми турецьким пашам і беям.

 

Завжди красуня Арзи ніяковіла, коли відчувала на собі пильний погляд Алі-баби.

 

Час минав, дівчина щоднини ставала милішою. Вправно клопотала вона по господарству, допомагаючи матері, у виноградникові дзвенів її сріблястий сміх, із піснею спускалася вона до свого улюбленого джерела і довго сиділа там, спостерігаючи, як хвиля за хвилею набігають на берег, граючись із розмаїтими камінцями.

 

Місхорські хлопці засилали сватів до Арзи, але всім вона відмовляла. Не могла дівчина забути веселого парубка з далекого села, якого зустріла одного разу на березі біля джерела. Про нього-то й думала вона, удивляючись у морську голубінь та спостерігаючи за чайками, які шугали над морем.

 

І ось настав день, коли парубок заслав сватів до Арзи. Похитав головою Абій-ага, шкода йому було віддавати дочку на чужину, поплакала мати, але не відмовили сватам.

 

Прийшла  весна, зацвіли дерева біля будинку Абій-аги, але найкраще квітла його донька, готуючись до весілля. І тільки одне тривожило її серце: близька розлука з батьком і матір'ю, із подругами та найдорожчим джерелом на морському побережжі.

 

Весело святкував Місхор весілля красуні Арзи. Юнаки та дівчата затіяти гучні ігри. Усе село зійшлася на весілля красуні, та й із сусідніх сіл посходилося багато гостей.

 

Дзвеніли сміх і пісні, але Арзи була сумна.

 

                                                                   

​

​

​

​

​

​

​

​

Узяла вона свій мідний джбан і спустилася до джерела. Там, наодинці з морськими хвилями, прислухаючись до плескоту прибою і дзюрчання джерела, поглинута своїми дівочими мріями, не підозрювала вона, що підступні очі вистежували її, спостерігали за кожним кроком. Не помічала вона, що в прибережних кущах причаїлися чужинці.

 

Посидівши на березі, Арзи підійшла до джерела, нагнулася й підставила мідний джбан під струмінь води.

 

Раптом щось заворушилося над самою її головою. Легкий котячий стрибок – і дві чіпкі руки обхопили стан нещасної дівчини. Відчайдушний крик вирвався з грудей Арзи, але дві інші руки затулили їй рота, накинули плаща на голову, скрутили так, що вона не в силах була видавити із себе навіть звуку.

 

Пірати, якими ватагував Алі-баба, підхопили дорогоцінну здобич і кинулися до човна.

 

Алі-баба тріумфував. Його жадібне серце відчуло радість: нарешті вдалося викрасти таку вродливу дівчину, яка може стати прикрасою палацу самого султана, а йому принесе багатство. Дізнавшись про весілля, він уже зовсім було втратив надію викрасти Арзи. А тут вона сама потрапила в пастку.

 

Ледь не збожеволівши від відчаю й горя, мчав батько Арзи на крик доньки, кинулися за ним наречений і гості. Але було пізно – фелука Алі-баби, погойдуючись на хвилях, торувала свій шлях неозорими морськими просторами до Стамбула.

 

Далеко за селищем було чути плач; усі сумували за улюбленою Арзи.

 

Тужили за бідною дівчиною не тільки нещасні батьки, не тільки наречений, не тільки односельці. Почало чахнути її улюблене джерело. Раніше воно весело дзюрчало, а зникла Арзи – стало міліти. Тепер лише важкі краплі, як гіркі сльози, покотилися з жолоба.

 

Алі-баба привіз Арзи до Стамбулу. Удача знову посміхнулася йому: за таку красуню в палаці султана Алі-бабі дали велику плату.

 

Тужила, плакала Арзи, не знаходила собі місця в гаремі, цуралася дружин, рабинь, євнухів і танула щоднини. Народила Арзи хлопчика, але не полегшало її зболеній душі. Не витримала… Через рік відтоді, коли розбійники схопили її на рідному кримському побережжі, піднялася Арзи із сином на вежу султанського сералю та й кинулася в безодню Босфору.

 

У той же вечір засмучена русалка з немовлям уперше підпливла до джерела на березі. Відтоді щороку, у той день, коли викрали Арзи, джерело оживало, починало струмувати сильніше, а з морської безодні виринала русалка з немовлям на руках. Вона жадібно пила воду з фонтану, бавилася зі струменем, змочувала руки й волосся, лагідно гладила камінці. Вона сиділа на березі, задумливо вдивляючись у морський простір, кидаючи погляди на рідне село. А потім, тихо спустившись у хвилі морські, щезала до наступного року.

 

 

 

                                                                                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                Переклад